“Заведи мотоцикл”

І… поїхали! “Заведи мотоцикл. Я хочу відчути подих вітру в обличчя…”

Видавнича група КМ-Букс, у якій наприкінці минулого року вийшла моя книга “Італія під мікроскопом” та збірка “Придивитись до життя” з трьома моїми оповіданнями за спільної участі з чотирма іншими письменниками, видала нову збірку “Заведи мотоцикл” з моєю творчістю. У збірці представлено два моїх оповідання і верлібр “Заведи мотоцикл”, що дав назву збірці.

Від сьогодні книгу можна запитувати в книгарнях України та купувати на сайті видавництва – https://kmbooks.com.ua/book?code=710275

 

Фотовиставка Йосипа Марухняка “Ну що б, здавалося слова…”

“У кожного українця – власний шлях до Кобзаря. Перше ще не зовсім свідоме знайомство з ним відбувається у глибокому дитинстві, в сім’ї, згодом у школі, а самостійне відкриття творчості і розуміння Шевченка як людини приходить вже в дорослому віці…” (Із книги Лесі Олендій “Шляхами академіка волі”). А будь-яке індивідуальне осмислення його поетичної, прозової чи художньої творчості відкриває нові грані розуміння Тараса Григоровича.

10 березня у Львівському Палаці Мистецтв відкрилася фотовиставка Йосипа Марухняка “Ну що б, здавалося слова…” (читаючи поезію Тараса Шевченка). Знаний фотомитець запропонував прочитання віршів Генія Слова через візуалізацію їх у світлинах. Вдале ілюстрування тексту завжди підсилює його емоційне звучання. Чи вдалося це Йосипові Марухняку? Фотохудожникові, який як енциклопедію гортає сторінки життя Великих Українців і, пропускаючи їх через власне фотосприйняття, експонує у світлинах для широкого загалу, вже не один раз вдалося приємно подивувати фотолюбителів. Знаний своїми фотовиставками із започаткованого ним циклу “Великі ювілеї” на прославу, зокрема, Маркіяна Шашкевича (“Відлуння Маркіянових дзвонів”), Михайла Вербицького (“Мелодія для нації”), він вшосте звертається до теми Шевченка. І щоразу зі свіжим фотопоглядом. Так, до 200-літнього ювілею з Дня народження Кобзаря Йосип Марухняк зорганізував персональний фотозвіт “Тарасовими шляхами”. Тоді майстер торкнувся теми пам’ятників Тарасові Шевченку в Україні та за її межами та місць, пов’язаних із Кобзарем. До 202-ї річниці і 155 роковин смерті Тараса Григоровича представив експозицію під назвою “Натхненні Кобзарем”. Фотовиставки Йосипа Марухняка “Тарасовими шляхами” та “Натхненні Кобзарем” частково співзвучні з моєю книгою “Шляхами академіка волі”. Частково тому що в книзі через прочитання щоденника і листів Шевченка та спілкування з львівськими художниками я пройшлася українськими та закордонними шляхами Кобзаря. Фотоекспозиції Йосипа Марухняка в обох випадках ширші. На відміну від тексту книги звуженого на сприйнятті Шевченка лише львівськими майстрами пензля, в експозиції “Натхненні Кобзарем”, фотомитець показує шевченкіану також скульпторів, акторів, науковців, колекціонерів та інших людей, які звертаються до образу Кобзаря.

І цьогоріч нове фотопрочитання Шевченка Йосипом Марухняком. “Ну що б, здавалося слова…”. Ось лише деякі з поетичних рядків, що надихнули фотомайстра:

ххх

О люди! люди небораки!
Нащо здалися вам царі?
Нащо здалися вам псарі?
Ви ж таки люди, не собаки!

ххх

Неначе праведних дітей,
Господь любя своїх людей,
Послав на землю їм пророки —
Свою любов благовістить,
Святому розуму учить.

ххх

Радуйся, ниво неполитая!
Радуйся, земле, не повитая
Квітчастим злаком! Розпустись,
Рожевим крином процвіти!

ххх

Надворі смеркає
А в вікно, неначе баба.
Сова виглядає…

ххх

Над річкою в чистім полі,
Могила чорніє;
Де кров текла козацькая,
Трава зеленіє.
Сидить ворон на могилі
Та з голоду кряче…

Для того, хто шукає, вивчає і пізнає, теми для творчості завжди знайдуться. Певна, Йосип Марухняк ще не раз фотозаглибиться в тему творчості Тараса Григоровича Шевченка.

Фото Йосипа Марухняка з експозиції “Ну що б, здавалося слова…”

Довідка

Йосип Марухняк – член Національної спілки фотохудожників України (НСФУ), художник міжнародної федерації фотомитців AFIAP, член Національної спілки журналістів України, член СОФУ (Світове об’єднання фотографів-українців), учасник та призер міжнародних та всеукраїнських фотовиставок.

 

 

Гніздо горлиці

Кінострічка, за сценарієм якої народився мій однойменний роман “Гніздо горлиці”, у неділю на ТБ…

Мій Шевченко

Геніальний Поет, письменник, художник, витончений модник і Чоловік-великий шанувальник жіноцтва.
З Днем народження, Тарасе!

З книги Лесі Олендій “Шляхами академіка волі”

“…завернув до нового свого знайомого, до Петра Петровича Голіховського, милої, люб’язної людини… Відрекомендував мене своїй ефектній красуні дружині. Вона – мужня брюнетка, родом молдаванка, та з такою пристрасно-чуттєво-електризуючою красою, якої я не стрічав іще на своїм віку. Дивовижна полум’яна жінка!..
Від красуні Голіховської зайшов до красуні Попової…Але ся красуня не під пару молдаванці, вона здалася мені солодкою, м’якою, розкішною, але ж геть не такою повною життя красунею, як палка, полум’яна молдаванка”.
(Із “”Щоденника” Т. Шевченка від 15 жовтня 1857 р.)

 

“Гніздо горлиці” рекомендують

Мій роман “Гніздо горлиці”, створений за сценарієм однойменної кінострічки, ввійшов у список восьми книг, які не соромно подарувати жінці…

http://kowel.rayon.in.ua/news/24673-na-dopomogu-cholovikam-visim-knig-iaki-ne-soromno-podaruvati-zhintsi

Мій Шевченко

Розуміння людського, захованого під образом поета і художника, допомагає відчути в Кобзареві певну спорідненість з власними почуттями, смаками, уподобаннями. І навіть слабкостями.

Зазираємо… Розуміємо… І, як люди розумні та високоінтелігентні, не осуджуємо…

З книги Лесі Олендій “Шляхами академіка волі”

Віктор Стогнут

“Насамперед я відкрив для себе Шевченка-поета, потім познайомився з Шевченком-художником, а згодом Шевченком-людиною. Останній вразив мене своєю простотою: йому були притаманні звичайні людські слабкості, він любив життя…

Напевно, Шевченко був страшенно радий, коли йому присвоїли звання академіка. Напевно, разом із друзями він не одну пляшку за це випив. Але мрією для нього було не знання, а спокійне сімейне життя в своїй хаті. Він дуже хотів одружитися і мати дружину… не щастило. Проте в житті Кобзаря була ситуація, коли він на запрошення свого товариша Закревського приїхав до нього в помістя. Товариш у той час хворів, а Шевченко малював його красуню-дружину Ганну. Через дев’ять місяців після того, як Тарас поїхав, молода жінка народила дитину. І, мабуть, недаремно існує версія, що це Шевченкова дитина… Шевченко – Людина з великої літери. Але водночас він людина з власними почуттями, секретами і не треба в них зазирати. Його треба досліджувати, але не варто робити з нього ікону.

…Я б з радістю поїхав тільки по тих місцях, де він створив свою “Мальовничу Україну”, щоб… повторити всі його рисунки”.

Ігор Гавришкевич

“У своєму “Щоденнику” Шевченко згадує, що коли він, повертаючись із заслання, прибув в Астрахань, то насамперед піщов шукати бібліотеку, щоб можна було щось почитати. А потім відправився у храм помолитися… На території кремля в Астрахані я знайшов одну з найдавніших церков, у якій був один із найстаріших іконостасів. Я чомусь подумав, що він повинен був бути саме там, бо іконостас у цій церкві дуже унікальний, ікони виконані на дошках. А оскільки Тарас Григорович Шевченко добре розумівся на мистецтві, це могло бути не останньою причиною того, що він би мав підійти саме до цього іконостасу. І коли я потрапив в той храм, побачив іконостас, у мене було внутрішнє відчуття, що саме біля цього іконостасу стояв Кобзар. І, стоячи там, я відчув, як у мене народилося бажання намалювати поета біля нього у власних роздумах, які він міг мати. Припущення наштовхнули мене на думку про те, що він мав би бути зображений таким, яким ми його пам’ятаємо з портретів, але не з бородою – таким, яким повертався із заслання і, можливо, був біля іконостасу. Тому що для мене Шевченко з бородою – це Шевченко, який більше страждав, менше жив світським життям, це Шевченко, який менше творив, це Шевченко, який був пригнічений, що дуже довго – кілька місяців після наказу про звільнення із заслання – чекав фактичного дозволу повернення звідти”.

http://elib.nplu.org/object.html?id=3702

Книга продається у Музеї Тараса Шевченка при Львівському палаці мистецтв

Далі буде…

Мандрівки:”Італія під мікроскопом”

Мандрівки сторінками книжок – один із позитивних поштовхів до мандрівок реальних в описані місця, а чи куди-інде. І в будь-якому випадку – пізнання. Пізнаємо Італію зі сторінок книжки “Італія під мікроскопом”, виданої наприкінці 2016 року Видавничою групою КМ-Букс. Уривок із оповідки “ЗЕМЛЯ НАПОЛЕОНА: СПРИЙНЯТТЯ НАВКОЛИШНЬОГО ЗАЛЕЖИТЬ ВІД НАСТРОЮ”

“…Ельба ― це ж той самий поетично оспіваний Лермонтовим у поемі «Наполеон» «острівець відокремлений». Їхня мандрівка на острів нічим не схожа на наполеонівську дорогу в заслання. Саме тому вона сподівається побачити не похмуру, сприйняту французом у настрої відчаю, а чудову Ельбу.

…тут, у Портоферрайо, він господарював менше року, після розгромної поразки в Лейпцігу. На засланні. І, хоча острів Ельба належав йому законно, від стисненості простору імператора огортала глибока нудьга. Морський прибій і морські пейзажі завойовника не тішили. Він же ж хотів заховати у власну кишеню всю Європу, великі міста і країни. А Ельба, за сучасними мірками, мабуть, нагадувала йому дрібноцентову монетку. Нічого особливого. Морські пейзажі для Наполеона ― не екзотика, він же ж сам родом із острова Корсика. Надивився.

…Дорогою, що веде на верхівку пагорба, вони прямують до форту Фальконе ― фортечних стін, зведених у шістнадцятому столітті знаменитим сімейством Медічі для захисту міста від нападу ворогів. А неподалік і наполеонівська резиденція ― Палац Мулліні… Наполеон особисто брав активну участь у проектуванні і створенні палацу і саду. Таким, як із верхівки пагорба бачив Портоферрайо Наполеон, щохвилинно бачили й бачать його хіба що птахи…”

В руках сліпця смичок цілує скрипку…

В душі курличуть журно журавлі. В руках сліпця надривно плаче скрипка. Що є чуття в звучанні “іншу полюбив”? Це як передарунок сувеніру?
Забрав в дружини. Витер порохи – природнє покриття некористання. Для неї глянц давно не наводи’в. А для любаски вивів всі маснющі плями.
ВОНА тебе кохала понад хмари, до них тягнула в спільному житті. Та ніж орлом літати небесами, ти вибрав повзати гріховно по землі.
Тебе зоставить у норі з вужами, бо позаяк рептилії без крил, ширяти ви не зможете у парі. ВОНА ж не вміє рухатись під твій наспів.
В руках сліпця смичок цілує скрипку і лине в вись мелодія без слів. Ти враз згадав свої дитячі роки. В той час ЇЇ б ти зрозумів.
Дивився у блакить, за журавлями, і думкою летів у височінь. Як сталось так, що у подружній парі, припняти захотів обох вас до землі?
Польотів зрікся, засичав з вужами, прийняв отруту хижої змії. І кровоточити коли почали рани, тоді лиш усвідомив ти, як перед НЕЮ завинив…

Мій Шевченко

Шевченко – один із тих небагатьох національних світочів, чий День народження і його образ у кошлатій каракулевій шапці кожен українець знає з дитинства. Вивчаємо на пам’ять його вірші, вдивляємося у його картини, кожен індивідуально відкриваючи для себе образ правнука кошового писаря Запорізької Січі Андрія Безродного з генетично успадкованими від нього козацькою самоповагою, волелюбністю й інтелігентністю.

Леся Олендій, уривок з есею “Фрески”:

“Образ Тараса Григоровича супроводжує мене від народження – на стіні моєї кімнати у батьківській квартирі й нині висить багато десятиліть тому вишитий маминими руками на тоненькому полотні загальнознаний портрет дядька Шевченка у каракулевій шапці. Дивиться на мене своїм суворим поглядом з-під густих брів. У дорослому віці я навчилася з ним розмовляти: “Не треба аж так строго, Тарасе! Я ж знаю, що нам було б про що поговорити: про Україну, літературу, мистецтво, сучасні тенденції в моді. Цьогоріч Твого чорного каракулевого кожуха можна було б замінити на… чорне пальто з каракулевим димчасто-сірим коміром. А може б тобі сподобалася шуба з вовка? Ти ж любив гарне вбрання. Певна, тобі б припали до серця творчість українських сучасників – поетеси Ліни Костенко і картини художника Івана Марчука. Іван Марчук – один із Твоїх численних шанувальників. Він, як і Ти – особливий. Марчук створив “Шевченкіану”, що нараховує 42 картини циклу “Голос моєї душі”. Ти мріяв про хату в Каневі. А він мріє про власний музей, бо має так багато намальованих картин, що для них ні простору майстерні, ні стін не вистарчає”. Найтяжчою була б наша розмова про Батьківщину, її спалені і сплюндровані східні землі, загарбницьки відтятий Крим. Скільки років минуло, а ніби нічого й не змінилося…”

http://www.gazetaukrainska.com/ukra-nska-tal-ia/ukra-nska-tal-ia/dumka-chitach-v/freski-opov-dannia-olech-olend-i.html

Фрески. Оповідання Олесі Олендій

Олександр Крохмалюк, з книги Лесі Олендій “Щляхами академіка волі”

“…для мене Шевченко-художник і Шевченко-поет нероздільні, адже це одна душа тремтіла: де не встиг сказати пензлем, там писав глибоко національні, талановиті, вистраждані і пронизані болем вірші. Здається, душею він міг покрити і сльозами вммти всю Україну. Із біографії Кобзаря відомо, що іноді, працюючи над якимось художнім твором, він на якийсь момент забував про пейзаж, брав клаптик паперу і записував поетичні рядки, які в той момент народилися в його голові.
Мені цікаво було б поспілкуватися з Шевченком, шоб відчути не тільки страждання, якими пронизана вся його творчість, а доброту, світло, звичайні людські бажання.
Мої пейзажі Дніпра я подумки присвятив Тарасові Григоровичу, бо вони глибоко перейняті і його віршами, і його картинами. Мені захотілося не гірше намалювати те, що малював він. Його художня творчість надихає сприймати навколишній світ по-новому, шукати щось цікаве на рідній землі”.

http://elib.nplu.org/object.html?id=3702

На фото – репродукція картини художника Юрія Щаповала

Далі буде…